1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 Рейтинг 5.00 [1 Голос]

1. 1. Виховання як провідний фактор формування і розвитку особистості

Проблема особистості - одна з центральних у курсі філософії, соціології, педагогіки, психології та ряду інших наук. Але кожна наука вивчає особистість, керуючись із своїм предметом дослідження. Педагогіка досліджує педагогічні закономірності формування особистості.
Дійсно, формування та діагностика особистості вихованця, визначення найбільш ефективних напрямків виховного впливу на неї неможливі без знання структури особистості та закономірностей її формування.
Вітчизняна наука використовує три загальних поняття щодо характеристики людини: "індивід", "особистість", "індивідуальність". "Індивід" - це біосоціальне визначення людини як представника виду homo sapiens. У понятті "індивід" зафіксовано факт належності до людського роду. Дитина, розпочинаючи спілкування з людьми в процесі активної діяльності, стає соціальною сутністю, тобто особистістю. "Особистість" - категорія соціальна. Таким чином, якщо поняття "індивід" вказує на зв'язок людини з природою, то поняття "особистість" - на зв'язок людини та суспільства.
Про унікальність особистості свідчить наявність більш 90 її визначень у психології. Мабуть, - пише С.А.Тарібян, - серед 5 мільярдів населення нашої планети неможливо знайти двох однакових людей, у тому числі й серед одно-яйцевих близнюків. Але водночас "особистість є поняття соціальне, воно виражає все, що є у людини надприродного, історичного. Особистість не є вродженою, вона виникає в результаті культурного та соціального розвитку", - наголошував Л.С.Виготський.
С.Л.Рубінштейн писав: "Особистістю є людина зі своєю позицією в житті, до якої вона дійшла в результаті великої свідомої роботи... Особистістю є лише та людина, яка ставиться певним чином до навколишнього світу, свідомо виражає це своє ставлення так, що воно проявляється в усій її сутності". Активно підтримував цю позицію К.К.Платонов, який під особистістю розумів певну людину, яка є суб'єктом перетворення світу на основі його пізнання, переживання та ставлення до нього. Це його визначення можна сформулювати більш лаконічно "особистість - це людина як носій свідомості". При цьому свідомість розуміють не як пасивне знання про навколишній світ, а як активну психічну форму відображення реальної дійсності, властиву тільки особистості.
О.М.Леонтьєв розглядає особистість як особливий рівень соціального розвитку людини.
Таким чином, під особистістю слід розуміти соціалізованого індивіда, що розглядається з огляду на найсуттєвіші соціально-значущі властивості, які визначають його життєві настанови, поведінку та діяльність.
Ступінь сформованості психічних властивостей та якостей, самосвідомість та індивідуальність, активність виражена в певній діяльності, саморегулювання, включення в систему суспільних відносин перетворюють індивіда в суспільну істоту - особистість.
Отже, розвиток людини – це процес становлення і формування її особистості під впливом різноманітних факторів: зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих. Ці фактори можна відокремити та класифікувати за характером їх впливу на індивіда. Основними напрямками розвитку людини є анатомо-фізіологічний, психічний, соціальний. Тому можна визначити такі основні фактори формування особистості.
Психологи зазначають, що людина як біологічна істота народжується один раз, але як особистість - двічі. Вперше - тоді, коли дитина починає говорити "Я", відокремлюючись з оточення, протиставляючи себе іншим людям та порівнюючи себе з іншими.
Друге народження особистості відбувається, коли у людини сформувався світогляд, власні моральні потреби та оцінки, які роблять її відносно стійкою від переконань інших. Це дає їй змогу керувати своєю поведінкою згідно зі своїми переконаннями і моральними нормами.
Які ж дії сприяють "другому народженню" особистості? На що слід звертати увагу педагогу у виховній роботі з вихованцями?
Першим фактором є біологічна зумовленість особистості. За П.Я.Гальперіним - це будова головного мозку, що є передумовою її розвитку. Середня вага мозку - 1400 г. Він один із найскладніших і найдивовижніших витворів природи на землі. Тільки у двох тварин мозок більший, ніж у людини - у слона й кита, але їхня загальна вага в багато разів більша від ваги людини. Найбільш суттєве значення має кора великих півкуль головного мозку, а надто для складних форм поведінки, становлення нервово-психічних функцій. Завтовшки вона 3-4 мм і вкриває півкулі мозку. Якщо б згладити ці борозни і розпрямити їх, розвернути на площині цієї звивини, то кора головного мозку людини зайняла б площу близько 2200 кв.см, в орангутанга - лише 500 кв.см, а в коня - трохи більше 300 кв.см.
Кора великих півкуль людського мозку і за своєю будовою набагато складніша, ніж у будь-якої тварини. Якщо в корі мозку орангутанга нараховується близько 1 млрд. нервових клітин, то в корі людського мозку - 14-16 млрд. клітин. Наскільки величезна ця цифра, можна судити із того, що на перелік цих клітин (по клітині на секунду) людині знадобилося б п'ять століть.
Народна педагогіка про роль спадковості у розвитку особистості: "Яке коріння, таке і насіння"; "Яка гребля, такий млин, який батько, такий і син". У якості висновку можна привести думку відомого українського психолога Г.С.Костюка про те, що "дитина не являє чистої дошки (tabula rasa) або просто воску, з якого можна ліпити, кому що схочеться. Дитина народжується з певними передумовами для дальшого її психічного розвитку".
Як випливає з визначення особистості, нею не народжуються, а стають в онтогенезі відносно пізно. При цьому особливо важливо, що термін "особистість" має передусім соціальний зміст. Тому слід виділити наступний фактор формування особистості - соціальний, який забезпечує, в першу чергу, її соціалізацію. Тому народна педагогіка підкреслює: "З ким поведешся, від того й наберешся"; "З розумним будеш розумним, з дурнем і сам будеш таким", "Як у сім'ї згідливе життя, то й виросте дитя до пуття". Під соціалізацією здебільшого розуміють процес, під час якого людська істота з певними біологічними задатками набуває якостей, необхідних для її життєдіяльності в суспільстві. В цьому значенні соціалізація - процес розвитку людини як соціальної істоти, становлення її як особистості. Цей процес двобічний. З одного боку, особистість набуває соціального досвіду, цінностей, норм, настанов, правил поведінки, які властиві певним соціальним групам і суспільству, до яких вона належить. А з іншого – активно входить в систему соціальних взаємин і за своє соціальний досвід. Тільки в суспільстві можливе формування особистості, за його межами - це неможливо.
Для доказу цієї тези звернімося до історії. У стародавньому Римі, а також у Швеції, Литві, Бельгії, Угорщині, Німеччині, Ірландії, Франції були відомі випадки, коли немовлят людей вигодовували тварини. Таких випадків зареєстровано більш як півтора десятка. Усі ці діти видавали нечленороздільні звуки, не вміли ходити на двох ногах, мали велику м'язову силу та енергію, швидко бігали, відмінно лазили й стрибали. Зір, слух і нюх у них були розвинені добре. Проте далеко не всі з них навіть після тривалого перебування в людському суспільстві навчилися говорити.
Наприклад, 1923 року, в Індії, у лігві леопарда разом із двома його звірятками знайшли п'ятирічного хлопчика. Хвороба очей, а згодом повна сліпота неймовірно ускладнили його "олюднення", і через три роки він загинув, так і не оволодівши мовою. 1956 року, знову в Індії, знайшли 9-річного хлопчика, який прожив 6-7 років у вовчій зграї. Рівень розумового розвитку мав, як у 9-місячної дитини, і тільки після чотирьох років життя серед людей він вивчив кілька простих слів і команд.
Всі наведені випадки доводять, що анатомо-фізіологічно розвиваються діти однаково. Хоч би де росла дитина, в неї у певний час прорізується, а потім випадуть молочні зуби. Але психічні якості людини без людського середовища не можуть розвиватись, і людина залишається твариною.
Отже, провідну роль у формуванні особистості відіграє соціальний фактор, оскільки особистість є мірою соціального розвитку людини. А біологічний фактор становить собою передумову розвитку особистості.
Водночас природні (анатомічні, фізіологічні й інші якості) та соціальні фактори утворюють єдність і не можуть протиставлятись одне одному.
Наступний важливий фактор формування особистості - виховання. Виховується дитина в безпосередньому спілкуванні з дорослими. Вони розповідають їй, "що є добре і що є погано", заохочують ті дії дитини, які відповідають моральним нормам поведінки, і карають за провину. З часом цей зовнішній контроль замінюється самоконтролем.
Кожен вихователь має пам'ятати, що виховання - це надзвичайно важлива справа від якої залежить доля військовослужбовця. Не даремно французький письменник А.Сент-Екзюпері (1900-1944) наголошував, що виховання має перевагу над освітою, оскільки воно формує людину. Тому вихователь має так впливати на вихованців, щоб допомогти їм засвоїти та усвідомити загальнолюдські, національні та моральні звички та цінності, любов до праці, Вітчизни, батьків тощо. Безумовно, актуальним залишається вислів К.Д. Ушинського про те, що найголовнішим способом людського виховання є переконання, оскільки воно становить основу людського світогляду. Світогляд, у свою чергу, є один із головних регуляторів поведінки вихованця.
Отже, виховання має надзвичайно важливе значення у формуванні та розвитку особистості вихованця. Можна виокремити такі функції виховання у цьому процесі:
а) організація діяльності, в якій розвивається і формується особистість;
б) визначає життєві цінності, настанови, зміст для розвитку та саморозвитку особистості вихованця;
в) своєчасно усуває негативні впливи, які можуть мати на розвиток і формування особистості;
г) ізолює особистість від несприятливих умов її розвитку.
Виховання і розвиток особистості знаходяться у діалектичному взаємозв'язку, тобто перше не тільки впливає на друге, а й друге визначає мету, зміст і методику виховання певного вихованця.
В той же час особистість не є пасивним результатом впливу ззовні на дитину, вона розвивається в процесі власної активної діяльності. Більшість вітчизняних психологів особливо підкреслює на власну активну діяльність як одному з основних факторів формування особистості.
За теоріями С.Л.Рубінштейна та О.М.Леонтьева, особистість формується в діяльність та народжується з діяльності. Особистість, на їхню думку, виступає, з одного боку, як умова діяльності, а з іншого - як продукт діяльності. Під діяльністю мається на увазі: для дитини - гра та навчання, а для дорослої людини - навчання й праця. Тому чим вища якість навчально-пізнавальної, професійної та громадської діяльності вихованця, тим більше вони впливають на гармонійне формування його особистості. Не даремно з глибини століть дійшли до нас мудрі спостереження:
Що людина робіть, такою вона і є (Г.Гегель);
Без явно посиленої працьовитості немає ні талантів, ні геніїв (Д.І.Менделєєв);
Діяльність – шлях до знань (Б.Шоу);
Ніщо так людину не вчить, як досвід (А.С.Макаренко).
Отже, висловлювання видатних людей свідчать про прямий зв'язок між інтенсивністю діяльності й результатами розвитку вихованця. Для формування творчої особистості ця діяльність також має бути творчою, активною і мотивованою, тому що його ефективний розвиток відбувається лише в процесі активної, емоційно забарвленої, яку він вкладає душу, діяльності.
Тому психологічна і педагогічна науки розглядають формування та розвиток особистості вихованця як активного суб'єкта крізь призму її діяльності, як "систему", що має свої внутрішні переходи і перетворення, свій розвиток і самовдосконалення. Тому високоорганізована і змістовна, емоційно позитивно забарвлена діяльність рішуче впливає на розвиток особистості вихованця. У зв'язку з цим, вихователь свою цілеспрямовану виховну роботу направляє на подальше формування та розвиток особистості вихованця шляхом психолого-педагогічно зумовленої організації життєдіяльності вихованців.
Кожній змістовній праці притаманні процес обміркованого проектування своїх дій, їхніх часткових результатів, оцінка досягнутого, зіставлення їх з поставленою метою. Далі, під час спілкування та взаємодії з товаришами, члени колективу обмінюються думками, порівнюють свої настанови і позиції з настановами й позиціями товаришів. Така праця добре впливає на розвиток інтелекту і пізнавальних процесів: сприйняття; уявлення; уваги; мови; пам'яті; мислення та передусім формування і визначення життєвих настанов, -професійної спрямованості тощо.
Високоемоційний характер навчально-пізнавальної діяльності та всього процесу навчання збагачує емоційно-почуттєву сферу вихованця, сприяє розвитку простих та складних почуттів, формує уявлення про прекрасне. Ось тут вихователю необхідно прагнути, по-перше, розвивати у вихованців такі почуття, які активізують їх психічну діяльність і, по-друге, нейтралізувати астенічні, такі, що викликають порушення психіки вихованця. Можливості розвитку стенічних почуттів різноманітні. Це емоційно насичені заходи з навчання, накопичення емоційного досвіду з урахуванням вимог професійної діяльності, стимуляції вихованців до самовдосконалення.
Отже, вихованець є особистістю настільки, наскільки в нього розвинуті соціальні якості, наскільки він свідомий суб'єкт своєї громадсько-корисної діяльності. При цьому слід мати на увазі такі зауваження П.Я.Гальперіна: діє не свідомість, яка регулює дії на основі свідомості... Для того, щоб стати особистістю, необхідно бути суб'єктом, свідомим, громадськовідповідальним суб'єктом.
Особистість завжди активна. Активність вихованця проявляється у різноманітній змістовній діяльності. Особистість вихованця формується безпосередньо у цій діяльності. Тому головна задача вихователя - спрямувати активність кожного вихованця у потрібному напрямку, на громадсько-корисну діяльність, на самовдосконалення. Будь-яка діяльність організується дякуючи спілкуванню. У зв'язку з цим особистість може існувати тільки у спілкуванні з іншими особистостями. Без спілкування, в ізоляції від суспільства, немає особистості, він не може розвиватися, не може існувати як соціальна істота.
Тільки у спілкуванні з товаришами формується і вдосконалюється особистість вихованця. На цій особливості будується принцип виховання у вітчизняній педагогіці, докладно розроблений А.С.Макаренко: виховання у колективі та через колектив. Тому постає питання про роль і місце вихователя у формуванні особистості вихованця в навчально-виховному процесі. Він зобов'язаний уміло формувати і гуртувати свій клас у колектив, який має виконувати свої виховні функції щодо кожного окремого учня.
Отже, особистість - це сукупність індивідуальних соціально-психічних якостей психіки, що керують соціальною активністю людини. Особистість - це специфічне людське утворення, породжене соціальним середовищем і вихованням у процесі її активної трудової діяльності. Та обставина, що при цьому змінюються і деякі його риси та якості як індивіда, становить не причину, а результат формування та розвитку особистості. Щодо терміну "індивідуальність" слід сказати, що у вітчизняній науці немає чітко визначених співвідношень особистості та індивідуальності. Автор дотримується думки, що особистість неповторна у своїй індивідуальності, і тому під індивідуальністю розуміє неповторне поєднання анатомо-фізіологічних, психічних і соціальних рис і властивостей особистості, що безпосередньо впливають на її поведінку й діяльність. Як висновок можна навести такі слова О.Г.Асмолова, які найбільш повно відображають зміст даних понять: "Індивідом народжуються, особистістю стають, індивідуальності набувають".
Узагальнюючи вищесказане, визначимо, що особистість - це стійка система соціально значущих рис особистості вихованця, зумовлених її залученням до системи суспільних відносин і сформованих у процесі спільної діяльності та спілкування з іншими людьми. Людина не народжується особистістю, а стає нею, тому однією з центральних проблем, безпосередньо пов'язаних з питаннями сутності особистості, її становлення та розвитку, є розкриття рушійних сил та закономірностей її розвитку.

1. 2. Закономірності та рушійні сили розвитку особистості

Індивідуальність вихованця визначається і характеризується психологічною структурою його особистості. Сучасні дослідження свідчать, що окремі риси та властивості особистості не просто об'єднані в єдину суцільну структуру, а ще й утворюють певну ієрархію. Вся структура, в свою чергу, визначається кожною складовою її частиною. Сучасна вітчизняна наука має кілька підходів до поняття структури особистості.
В.С.Мерлін відокремив дві підструктури особистості:
властивості індивіда (темперамент та індивідуально-психологічні особливості психічних процесів);
властивості індивідуальності (мотиви і ставлення, характер та здібності).
Професор А.І.Щербаков виходить із того, що особистість - це саморегулююча динамічна функціональна система постійно взаємодіючих між собою властивостей, взаємин та дій, які з'являються внаслідок онтогенезу людини. На його думку, такий системний підхід до вивчення особистості як у статистиці, так і динаміці її життєдіяльності дає можливість зрозуміти мотиви діяльності й поведінки індивіда як суспільного діяча з дидактичної точки зору властивості та дії особистості можуть бути об'єднані у чотири тісно взаємопов'язані функціональні підструктури кожна з яких є складним утворенням, що відіграє важливу роль у життєдіяльності особистості. Перша підструктура - система регуляції. В її основі лежить сформований життям індивіда відповідний комплекс сенсорно-перцептивних механізмів та процесів зворотного зв'язку, що забезпечує, з одного боку, постійну взаємодію зовнішніх та внутрішніх причин і умов прояву та розвитку психічної діяльності, а з іншого - регуляцію поведінки індивіда як свідомого суб'єкта пізнання, спілкування та праці.
Друга підструктура - система стимуляції. Вона охоплює відносно стійкі психологічні утворення, які з'являються у людині вже в перші роки її продуктивної діяльності як свідомого суб'єкта. До них належать темперамент, інтелект, знання та відношення взаємин.
Третю підструктуру утворюють спрямованість, здібності, самостійність та характер. Таку структуру називають системою стабілізації.
Система індикації, яка являє собою четверту підструктуру, передбачає властивості, ставлення та дії, що відображають суспільні "думки та почуття" реальних особистостей, які визначають їхню поведінку - гуманізм, колективізм, оптимізм, любов до праці.
Професор К.К.Платонов також дотримується цієї ж ідеї і пропонує таку динамічну функціональну структуру особистості. В основі критерії відношення соціального і біологічного у властивостях особистості, в її структурі він відокремив чотири ієрархічні підструктури.
Ці властивості визнають риси, які є не тільки складовою особливої підструктури, а й можуть компенсувати якийсь недолік. Формування і розвиток особистості згідно К.К.Платонова відбувається у наступній послідовності (рис. 1).
Головними в його концепції є такі аспекти. По-перше, вона має на увазі соціально-психологічну структуру. По-друге, вона динамічна, а саме: розвивається у часі, змінюючи склад своїх компонентів та зв'язків між ними за збереження функцій. По-третє, під "структурою" К.К.Платонов розуміє єдність елементів. Але оскільки йдеться про взаємозв'язки не матеріальних, а функціональних властивостей і якостей особистості, то в цьому разі мається на увазі функціональна структура особистості.
Автор дотримується думки, що структура особистості є цілісне утворення, сукупність соціально-значущих психічних властивостей, відношень та дій індивіда, яких набуто у процесі онтогенезу і які визначають його поведінку як соціального суб'єкта дії та спілкування. Тому при визначенні психологічної структури особистості слід постійно мати на увазі, що особистість - це саморегулююча динамічна функціональна система.
Також зрозуміло й інше: безглуздо розглядати психологічну структуру особистості лише на основі деяких психологічних властивостей або шляхом механічного об'єднання різних психічних явищ та рис у деяких структурах. Адже будь-яку якість, властивість особистості вихованця слід розглядати тільки в контексті особистості вихованця. При цьому проявлення кожної окремої риси змінюватися, в залежності від мети, інтересів, потреб, стану, віку вихованця.
Таким чином, індивідуальність особистості вихованця характеризується змістом її структури. Вивчати своїх вихованців - означає знайти ключ до розуміння їх. Вихователю необхідно мати на увазі, що особистість вихованця являє собою єдине ціле всіх її різноманітних рис. При цьому кожна риса особистості невід'ємно пов'язана з іншими і тому набуває різного, інколи протилежне, значення, залежно від усього загалу рис цієї особистості.
Звідси випливає, що коли йдеться про якість риси особистості, не можна говорити, добра чи погана вона сама по собі. Щоб правильно оцінити ту чи іншу рису особистості вихованця, слід розглядати її лише у взаємозв'язку з іншими рисами цієї особистості. Наприклад, така риса особистості, як наполегливість - уміння досягати мети, долати перешкоди, - може бути позитивною рисою, але лише коли вона поєднується з такими рисами, як моральна чистота, відчуття соціальної справедливості. У цьому випадку можна чекати, що наполегливість вихованців слугуватиме досягненню благородної мети. Якщо ж наполегливість поєднується з такими рисами, як егоїзм, неохайність, то ця їх наполегливість стає негативною рисою, бо її буде спрямовано лише на особисте благополуччя за рахунок інших, і вона буде на заваді всьому колективу.
Також вихователю під час діагностики розвитку особистості вихованця слід мати на увазі, що ступінь виокремлювання певних компонентів може змінюватися залежно від обставин життя, характеру діяльності та усвідомлення вихованцем його соціальних ролей. Не можна не врахувати і того факту, що у процесі онтогенезу можливі випадки непропорційного розвитку окремих підструктур та їхніх компонентів. Наприклад, затримка в розвитку окремих підструктур або їхніх компонентів, тим паче, що їх розвиток не тільки підстава, а й результат формування особистості як структурно-цілісного утворення.
Аналіз вищевикладених підходів щодо розвитку та формування особистості вихованця дає можливість визначити їх закономірності.
До основних закономірностей розвитку особистості вихованця належать:
1) розвиток особистості має наслідувальний характер;
2) особистість вихованця розвивається під впливом соціального середовища;
3) особистість вихованця розвивається під комплексним впливом всіх факторів її формування;
4) особистість вихованця формується у діяльності та виростає в ній;
5) зміна особистості вихованця вимагає зміни ставлення до неї.
Тільки в такому випадку можливе обгрунтування, прогнозування засобів виховання і самовиховання вихованця. Під час вивчення розвитку властивостей цілісної структури особистості потрібно звернути особливу увагу на фактори, які найбільше вплинули на формування особистості даного вихованця.
Основними рушійними силами розвитку особистості вихованця є:
рівень розвитку особистості та її ідеали, життєві цінності та настанови;
потреби, мотиви, мотивації особистості та моральний обов'язок;
життєві домагання особистості та її можливості;
спадкові дані та потреби виховання;
емоційно-почуттєва сфера особистості;
особливості протікання нервово-психічних процесів особистості тощо.
Таким чином, вивчити своїх вихованців - означає виявити особливості підструктур психологічної структури особистості, визначити закономірності їхнього прояву у формуванні та розвитку їх особистості, виокремити рушійні сили їх розвитку і формування й на цій основі прогнозувати процес їх виховання.
На закінчення слід зазначити, що поняття особистості вихованця, діагностика її індивідуально-психічних особливостей випливають з того, що діяло, які стосунки і яке соціальне оточення основні. При цьому обов'язково слід знати життєвий шлях вихованця, його нинішні інтереси, ставлення до діяльності. Спираючись на ці знання, володіючи обгрунтованою методикою вивчення особистості, вихователь може визначити перспективи й можливості розвитку особистості вихованця, а також уміло керувати цим процесом.
Отже, формування і розвиток особистості вихованця може бути цілеспрямованим, самостійним або стихійним. Якими вони будуть, в першу чергу, залежить від вихователя, педагогічно обгрунтованої ним діяльності, спілкування, поведінки вихованців.

Література
1. Асмолов А.Г. Психология личности. - М.: Изд-во МГУ, 1990.
2. Бех І. Спадкові передумови розвитку особистості // Рідна школа. – 1996. - № 7.
3. Выготский Л.С. История развития высших психологических функций // Собр. соч. - М. - 1982. -Т. 3.
4. Костюк Г.С. Навчально-виховний процес і психічний розвиток особистості. – К., 1989.
5. Кузнецов О.А., Лебедев В.И. Психология и психология одиночества. - М., 1972.
6. Леонтьев А.Н. Избранные психологические произведения: В 2 т. - М.: Педагогика, 1988.
7. Платонов К.К. Личность в медицине / Под ред. Царегородцева. - М.: Медицина, 1978.
8. Платонов К.К. Структура и развитие личности. - М.: Наука, 1986.
9. Подласый И.П. Педагогика. – М.: Владос, 1999.
10. Практикум по общей психологии / Под ред. А.И. Щербакова. - М.: Просвещение, 1990.
11. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. – М., 1946.

Выготский Л.С. История развития высших психологических функций // Собр. соч. – М., 1982. – Т.3. – с. 315.
Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. – М., 1946. –с.676-679.
Платонов К.К. Структура и развитие личности. – М., 1986. – с.15.
Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. – М., 1975.
Костюк Г.С. Навчально-виховний процес і психічний розвиток особистості. – К., 1989. – с.109.
Кузнецов О.А., Лебедев В.И. Психология и психология одиночества. – М., 1972.
Асмолов А.Г. Психология личности. – М., 1990. – с.9.
Практикум по общей психологии / Под ред. А.И.Щербакова. – М., 1990.
Платонов К.К. Структура і развитие личности. – М., 1986.

Поделиться материалом в сетях:

Комментарии: